До змісту Четвер, 30.04.2020 20:34   

   У холі лікарні на різних диванах сиділи дві жінки, байдужі одна до одної, бо були зайняті своїми проблемами. Вийшла чергова медсестра і одна з присутніх звернулася до неї:

   - Будь ласка, передайте Просєковій із шостої палати, що до неї прийшли.
   - Просєкова?! – схопилася з дивану сива відвідувачка, і, підійшовши до візаві, запитала:
   - Ви Зоя?
   -Так, а Ви хто?
   - А я Люда Москаленко.
   - О! Людочко! Яка приємна несподіванка! Як ти тут опинилася?
   - Привезли маму сюди, бо ж нас приєднали до Дніпровського району. Не кажіть Тоні, що я тут – чи впізнає вона мене?

   Ні, не впізнала я тоді жінку, і мій погляд не зачепився за кучеряве її волосся. А коли вона сама підійшла і назвалася, то були і обійми, і поцілунки, і сльози, і безліч запитань: чому? де? коли? як? Потім, лежачи в палаті, пригадалося дитинство, бо воно, хоча й швидко нас покидає, та зостається в пам’яті людей на все життя.

   …З кучерявою дівчинкою ми просиділи не один рік за однією партою, бо ж і жили в одному будинку, в одному під’їзді, на одній площадці – вона у першій квартирі, а я у третій. Як водилося, рано-вранці, о сьомій тридцять я стукала маленьким кулачком, вірніше сказати б шкрябала, як кошеня, у її двері, вона виходила і ми бралися за руки, щебетали, сміялися і, щасливі від спілкування, майже бігли до школи, що була біля лісу. У класі ми сиділи за першою партою, біля стола нашої улюбленої вчительки, тому поводилися чемно, уважно слухаючи нові теми.

   А після занять іноді заходили до дитсадочка, що був теж біля лісу, тільки з іншого боку ДВРЗ (колишній дитячий садочок №30 по вулиці Рогозівській, тепер у ньому приміщення ЖЕКу - прим. ред. "Ліски"). В цьому закладі мама Людочки працювала вихователькою. Була якраз «тиха година» і Ольга Минівна могла перевіряти наші завдання, або ж ми робили письмові завдання на наступний день.

   Та не кожен раз із радістю для мене відчинялися двері першої квартири. У ту післявоєнну годину із нормальних квартир робили комуналки. Тому і родина Москаленків, котра мала трійку дітей, займала одну кімнату, а їхніми сусідами по квартирі були чоловік з матір’ю та двома синами.
   Тож іноді на мій стук відчиняв великий дядя і обурено запитував: «Чого гримаєш? Їх вже нікого немає вдома!», і закривав перед моїм носом двері. Роки йшли, ми підростали, і першого вересня з великою радістю сідали за одну парту. Але 1960 року життєві обставини нас роз’єднали на не одне десятиліття…

   Тоді, 2003 року, у лікарні № 11 я заходила до палати, де лежала Ольга Минівна. Розмовляли на буденні теми. Коли мене виписали, я на другий же день пішла провідати мою колишню сусідку. Вона зауважила: «У Вас, Тоню, так покращилася зовнішність порівняно з учорашнім днем! Я за Вас дуже радію». На що я, жартуючи, відповіла: «Так я ж учора добре помилася!». Вона запитувала про ДВРЗ, бо ж багато років тут працювала.

   А інколи вона розповідала про своє життя. Коли прощалися, я її запевнила: "Вас випишуть, і тоді ліпшими стануть і Ваше самопочуття, і Ваш стан душі". Мене захоплювала ця жінка, як в дитинстві, так і тоді - вона була для мене такою рідною. Та невдовзі зателефонувала Людмила і сповістила гірку новину: «Мама померла...».

   Ольга Минівна залишається в пам’яті рідних, друзів, своїх вихованців та сусідів. Деякі факти із життя Ольги Минівни з люб’язністю згодилася розповісти її донька Людмила Іванівна Москаленко:

   «Мама народилася 1 травня 1922 року у селі Саливінки, Київської області. Її дівоче прізвище Черненко. Виховувалася у дитячому будинку, бо її батьки померли у голодному 32 році. В 1940 році приїхала до Києва, до рідної тітоньки. Вчилася в 9-му та 10-му класі вечірньої загальноосвітньої школи № 11 і працювала на Дарницькому вагоноремонтному заводі.
   У 1941 році разом з робітниками заводу мама була евакуйована до Уралу, у місто Свердловськ. Там вийшла заміж за Івана Івановича Москаленка. В 1942 році народився первісток Євгеній. У 1945 році повернулися до Києва. В 1946 та 1947 роках народилися я та молодша сестричка Світлана. У дитсадочку на ДВРЗ мама працювала з 1949 по 1958 рік вихователькою.

   Закінчивши у 1959 році педагогічний інститут ім. Горького (тепер імені Драгоманова), завідувала дитячими закладами у тодішньому Дарницькому районі.

   Про її працю писали у столичній газеті та в союзній пресі. Мама мала посвідчення учасника війни 1941 - 1945 років, бо у Свердловську на заводі вони виробляли різні снаряди для війни. З 1966 року проживала на житловому масиві «Русанівка». Відійшла у кращий світ 18 вересня 2004 року. Вічний спокій знайшла на Дарницькому кладовищі».

Примітка автора. Будинок 101-Б та школа № 11 увійшли до Заключного наукового звіту НДІПД 2015 року як цінні пам’ятки культурного надбання міста Києва.

Антоніна Просєкова
Київ, 29 квітня 2020 року

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Діти" та "Історія Києва".