З весни 2014 року 36 працівників Дарницького вагоноремонтного заводу мобілізовані на військову службу. Заводчанам довелося побувати у найзапекліших боях на Луганщині та Донеччині. Напевне, немає жодної гарячої точки Сходу, де не знадобилися б їхній героїзм, сміливість і любов до Батьківщини.
   Із 17 березня нинішнього року з військових частин до рідних домівок і до трудового колективу повертаються співробітники ДВРЗ. Серед них працівники вагоноремонтного цеху Микола Дубовенко та Ігор Ємець, представники дільниці переробки деталей металобрухту ремонтно-комплектувального цеху Євген Поляков і Євген Тхоренко, Дмитро Гончаренко та Андрій Шуляк з цеху ходових частин, а також Микола Брязкало з ливарного цеху.
   Аби демобілізовані заводчани перепочили та втішили серця рідних і близьких, адміністрація підприємства надала їм відпустки за 2013—2014 рр., а також матеріальну допомогу на оздоровлення.

      Андрій Шуляк, 25-річний слюсар з ремонту рухомого складу цеху ходових частин проходив військову службу у зоні АТО сапером і неодноразово опинявся у небезпечних зонах ведення бойових дій. Чого було варте лише відстоювання територіальної цілісності нашої держави на Луганщині та у Волновасі!

   — Здавалося, загибель Небесної сотні в лютому минулого року — це найгірше, що могло спіткати Україну, — каже Андрій. — Та мені довелося випробувати гіркоту втрати побратимів на такій незрозумілій, але справжній війні.
   Я на власні очі бачив, як мої товариші по службі падали від куль сепаратистів, на власному досвіді збагнув, що таке ближній бій і що таке партизанський рух зрадників з місцевих мешканців.

   Кілька разів наших хлопців намагалися отруїти принесеними харчами. На сьогодні вже тисячі добровольців пішли служити до лав військових формувань, сотні мільйонів гривень пожертвували на їхні потреби прості громадяни, навіть у звільнених містах Донбасу все частіше чути «Слава Україні!».

   — Із березня минулого року мене мобілізували до української армії, де незабаром я перебував на строковій службі у Повітряних силах ЗСУ, — розповідає слюсар з ремонту рухомого складу цеху ходових частин 24-річний Дмитро Гончаренко.
   — Проте на своєму новому місці служби я мав перекваліфікуватися на сапера. На початку було дуже складно із харчуванням та низкою побутових питань, але згодом їх вирішили. Керівництво та профком заводу і небайдужі заводчани надавали посильну матеріальну допомогу мені й решті мобілізованих працівників ДВРЗ. Щиро дякую!

   Протягом року служби Дмитро регулярно відпрацьовував прийоми ведення бою, основи мінування та розмінування. Проте, на щастя, йому не довелося взяти участь у боях на передовій.

   Замість післямови. Хлопці розповіли про страшні реалії тієї служби. Не лише їхня любов до життя, а й молитви матерів, коханих і рідних, а також думки співробітників про них допомагали боротися, перемагати та повертатися додому й на завод. Бажаємо, щоб усі залізничники України, які сьогодні продовжують військову службу, незабаром повернулися живими й здоровими.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Завод".