Субота, 09.05.2015 17:23   

   "...Коли почалася війна, мені було неповних п'ять років. Мати казала пізніше, що перед війною почали жити краще, а головне - перестали недоїдати. Одного разу батько серед зими привіз із Києва клуночок свіжих яблук, що було для нас з мамою великою дивиною, бо свого саду ми не мали.

   Жили ми - моя мати Дуня, батько Василь і я - в клуні, яку Василів батько віддав йому після весілля. Повністю переробити її в хату батько не встиг, тож в одній половині була наша кімната з піччю, а в другій - стояла корова.

   Вузлик з яблуками батько підвісив на сволоці - нехай, мовляв, будуть на різдво. Пам'ятаю, як я стрибала-стрибала, щоб дістати яблука, але так і не змогла дотягнутися до них! Побачивши це, батько зняв їх із цвяха і віддав мені: "Їж, доцю. А я ще поїду в Київ, і знов привезу тобі яблук".

   Повістку батьку принесли через декілька днів після 22 червня 1941 року. До військкомату треба було йди в Бородянку. Мати пішла проводжати батька, взяли й мене з собою. Дорога йшла через високі жита, і мати каже: "Василь! Он дивись, хлопці ховаються в полях і вертаються назад у село!". "Дуню!"-, відповів батько: "Якщо всі повтікають, то хто ж вас боронитиме? Тоді ж сюди прийде німець!".

   Батько з матір'ю пішли в саму Бородянку, а мене залишили в батькових родичів в селі Дружня, поблизу залізничної станції. Думали, що коли батька разом з іншими мобілізованими будуть розміщати по вагонах, він зможе ще раз побачити, і взяти на руки свою дочку.

   Проте невдовзі мати повернулася до мене заплакана. Каже: "Поїхав уже твій тато на війну". Ми вийшли до залізничної колії, сподіваючись побачити його в ешелоні, але жодного поїзда на захід не було. Переповнені пораненими бійцями, йшли поїзди тільки звідти. Свого батька я більше не бачила, і про його долю й досі нічого не знаю".

   Записано в селі Жовтневе (раніше - Го́ли) Київської області.