Цитати Олександра Довженка
Сьогодні виповнилося 120 років з дня народження українського радянського кінорежисера й письменника, класика світового кінематографу Олександра Петровича Довженка. Як він сам сприймав себе, свою творчість, місію художника? Як ставився до інших людей, до навколишніх подій? До України? Нижче - цитати Олександра Довженка.
"Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне."
"…Коли туга по Тобі межує з безумністю, я стаю в темряві на коліна, і припавши до ізголів'я ліжка, молюсь Тобі. Прости мені моє безумство. І я бачу тебе, і туга проходить, міцніє душа, і я засинаю із світлими надіями. Дякую тобі, що ти є… Цілую твої ноги. Кохаю тебе, Чиста, Світла, дівчино. Варюсю, ти чуєш свого Олександрика?" (А.Довженко — В.Крыловой, 1917-й).
"Иногда мне делается безумно жаль, что я не на Украине. Так жаль, такая тоска разрывает мне душу, такая беспроглядная, безрадостная, что я не знаю, что и делать с собою. Ведь я художник, Юля, художник, творец, сын народа! Зачем же разлучили меня с народом, зачем оторвали, унизили и опозорили меня? Как творить вне своего народа, как жить? Вспомни мое слово, выгнав меня из Украины, замолчав все доброе, что сотворил я в жизни для своей культуры, объявив меня мертвецом, а ты об этом знаешь, они обвинят еще меня в том, что, якобы, я сам бросил народ и отвернулся от родины своей. Будь я помоложе, не писал бы. Все бы перенес и вражду, и одиночество, и Китай. Но годы ушли, а впереди так много несделанного, главного, и так хотелось подышать среди трудов воздухом дорогого детства, услышать родные слова, родные песни…" (А.Довженко — Ю.Солнцевой, 1949-й).
"Леля, я целую Ваши руки и говорю Вам на карточке: знаешь Олеся, почему я могу смотреть на тебя часами? Потому что ты похожа на мою совесть… Я буду всегда с Вами очень нежным. Мы с Вами никогда не говорили об этом. Я не знаю, может быть, Вам это совершенно чуждо и не нужно. Но я не стыжусь писать Вам об этом." (Из письма Елене Черновой).
"Єдине, чим я зараз можу стішити себе і Вас, то се шанобливо запевнити: одне лише бажання принести Вам бодай краплиночку творчої користі керувало мною.. Знов гуси летять, знову чую клич у небі. Щасливо долетіти. Гусоньки. Прилітайте… Як багато дивного навколо, пробачте… З другого боку, що ж я сам зробив у Вашому мистецтві? Одного вірша. Коли ще Вас на світі не було і поезія коли ще жила без Вашої милої и доброї особи, написав я був з приводу наглої кончини мого друга лише одного, прекрасного, правда, по тих часах, вірша, але й того, як потім оказалось, перехопив у мене Лермонтов…" (А.Довженко — В.Ткаченко, 1952-й).
"Як багато прекрасного принесли Ви мені. Скільки одкрили добра. Скільки краси розбудили, Валю. Як зворушливо піднесли Ви в моїх очах людину, матір. Скільки спогадів дорогоцінних про Україну, про наше Поліссє, про мою красуню Десну, про юність давню мою, про дитинство і… про літа мої і серце." (З листа до Валентини Ткаченко).
"Писати тільки правду, не зраджувати її ні за яких обставин. Пам'ятати про час, про народ, про свої літа".
"У всіх моїх творах є сцени прощання. Я ніби віщував собі неволю. Прощай, Україно! Прощай, рідна, дорога моя земле. Я скоро помру. Вмираючи, я попрошу вирізати з грудей моїх серце, хоч його відвезти і десь закопати на твоєму лоні, під твоїм небом. Прийми його, воно тобі весь вік молилося, не проклинаючи ні однієї з чужих земель..."