«Від часу «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини», — писав Іван Франко про Лесю Українку.
   Читаючи Лесині вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Її боротьба за життя розпочалася ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років.
   Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.

      Слово, чому ти не твердая криця,
      Що серед бою так гостро іскриться?
      Чом ти не гострий, безжалісний меч,
      Той, що здійма вражі голови з плеч?

      Ти, моя щира, гартована мова,
      Я тебе видобуть з піхов готова,
      Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
      Вражого ж серця клинком не проб’єш...

      Вигострю, виточу зброю іскристу,
      Скільки достане снаги мені й хисту,
      Потім її почеплю при стіні
      Іншим на втіху, на смуток мені.

      Слово, моя ти єдиная зброє,
      Ми не повинні загинуть обоє!
      Може, в руках невідомих братів
      Станеш ти кращим мечем на катів.

      Брязне клинок об залізо кайданів,
      Піде луна по твердинях тиранів,
      Стрінеться з брязкотом інших мечей,
      З гуком нових, не тюремних речей.

      Месники дужі приймуть мою зброю,
      Кинуться з нею одважно до бою...
      Зброє моя, послужи воякам
      Краще, ніж служиш ти хворим рукам!