За родом журналістської діяльності мені доводиться багато перейматися проблемами самої забутої категорії громадян – дітей війни. Вже кілька років поспіль ідуть до мене з усіх кутків країни написані нетвердим почерком листи, де зібрані свідоцтва маленьких очевидців кривавої бійки 1941-1945 років. Я дбайливо розкриваю кожен конверт, схвильовано вчитуюся у чорнильні рядки, над деякими навіть сумую, потім старанно передруковую все у комп'ютер, до єдиної літери. Хочу видати книгу «Діти Великої Перемоги». Грандіозну Книгу ...
   З деякими адресантами якось непомітно зав'язалося листування. Старенькі пишуть про свої хвороби, про негаразди, про байдужість влади, надсилають фотографії свого дитинства. І постають перед моїми очами маленькі, беззахисні, покалічені війною, дівчатка і хлопчики, знедолені сироти…
   Ось витягла зі своєї поштової скриньки чергового листа, що його написав мешканець Яготина Петро Іванович Осьмак. У минулому році я, було, літературно обробила його спомини, ось вони:

   21 вересня 1941 року землю нашого села вже топтали ковані чоботи солдатів ворожої армії. Почалася окупація… Німці і місцеві поліцаї ловили молодь і відправляли на каторжні роботи до рейху. Мене теж ловили. І не раз. Не зловили…
   Один мій знайомий влаштувався працювати на Київський ДВРЗ; робітників якого до Німеччини не забирали. Порадив і мені. Поїхав я у листопаді 1942 року до Києва. Було мені 16 років і 4 місяці, тож прийняли у цех неповнолітніх учнем слюсаря. Начальником цеху був німець, лейтенант Еніш. Поселили мене у барак, в якому вже жили робітники. Один спав зліва на металевому ліжку, праворуч були розташовані триповерхові дерев’яні нари. Постіль – солом’яні матрац і подушка. В бараку була кухня, де ми готували пшонин суп. Ще й на заводі давали баланду.
   Кожної неділі ми їздили додому, де брали трохи картоплі та шматок хліба, який треба було розділити на шість робочих днів. Дорога була дальня, тож своєчасно повертатися я не встигав.
   Невдовзі Еніш вишикував усіх учнів цеху та поставив мене перед строєм:
   – Осьмак щотижня пропускає роботу, мабуть, має зв’язки з партизанами!
   Сказав так, повалив на підлогу, сів верхи і почав мене бити до втрати свідомості.
   Коли отямився – боліло все тіло, розвалювалась голова. Клятий Еніш пішов у свою контору до телефону. Через кілька хвилин з’явилися німці з гвинтівками, заарештували мене (чую: партизанен, партизанен), ну, думаю: каюк. Посадили у карцер – металевий ящик, висотою півтора на два метри, де вже сидів один «грішник». А потім ще людей напхали, навіть, стояти було тяжко. Ніч перемучились. А вдень, як пригріло сонце, метал став гарячим, дихати не було чим …
   Тримали нас у карцері ніч, день, і ще одну ніч без їжі, без води. Один раз на день виводили «по нужді». Потім знову два німці під конвоєм відвели мене у цех. Наказали долучитися до роботи. Та клятий Еніш не зводив з мене очей.
   У травні 1943 року у небі з’явилися літаки з червоними зірками. Бомбили ворожі військові і промислові об’єкти. Як ми раділи! Як раділи!!
   А скільки було щастя, коли 21 вересня наше село звільнила радянська армія рідна!
   Невдовзі я пішов слюсарем у колгоспну майстерню. Працював й у коваля молотобійцем. А 26 лютого 1944 року, у віці 17 років і 8 місяців, поповнив ряди Червоної Армії. Воював на Ленінградському фронті. Будучи солдатом аеростатної обслуги, захищав нашу північну столицю від нальотів ворожої авіації. Завдання були складні, побутові умови – надто тяжкі. Але ж вистояли! Перемогли!
   Війна спинилася, а служба моя тривала до 1950 року. Потім повернувся до батьківської оселі. Працював, вчився, знов працював. Аж до пенсійного віку...
   Сьогодні, незважаючи на вік, Петро Іванович залишається у числі найактивніших борців за соціальну справедливість, агітує за перемогу на виборах комуністів. Це добре видно з листа, якого він мені надіслав, і яке заслуговує на те, щоб повністю бути надрукованим на сторінках нашого сайту.
Леся ТУРОВСЬКА

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Завод" та "Історія Києва".

0

2

Вам була корисна ця стаття?