Сайт Л і с к и         Головна    Про сайт    Довідка   Архів новин   Гостьова   Пошук


До змісту 


Завод ДВРЗ в окупованому Києві

Середа, 19.09.2012    Оригінал публікації - на сайті Голосіївського райкому КПУ.

Ветеран Петро Осьмак    За родом журналістської діяльності мені доводиться багато перейматися проблемами самої забутої категорії громадян – дітей війни. Вже кілька років поспіль ідуть до мене з усіх кутків країни написані нетвердим почерком листи, де зібрані свідоцтва маленьких очевидців кривавої бійки 1941-1945 років. Я дбайливо розкриваю кожен конверт, схвильовано вчитуюся у чорнильні рядки, над деякими навіть сумую, потім старанно передруковую все у комп'ютер, до єдиної літери. Хочу видати книгу «Діти Великої Перемоги». Грандіозну Книгу ...
   З деякими адресантами якось непомітно зав'язалося листування. Старенькі пишуть про свої хвороби, про негаразди, про байдужість влади, надсилають фотографії свого дитинства. І постають перед моїми очами маленькі, беззахисні, покалічені війною, дівчатка і хлопчики, знедолені сироти…
   Ось витягла зі своєї поштової скриньки чергового листа, що його написав мешканець Яготина Петро Іванович Осьмак. У минулому році я, було, літературно обробила його спомини, ось вони:

«ГРІШНИК» МЕТАЛЕВОГО КАРЦЕРУ»

   21 вересня 1941 року землю нашого села вже топтали ковані чоботи солдатів ворожої армії. Почалася окупація… Німці і місцеві поліцаї ловили молодь і відправляли на каторжні роботи до рейху. Мене теж ловили. І не раз. Не зловили…
   Один мій знайомий влаштувався працювати на Київський ДВРЗ; робітників якого до Німеччини не забирали. Порадив і мені. Поїхав я у листопаді 1942 року до Києва. Було мені 16 років і 4 місяці, тож прийняли у цех неповнолітніх учнем слюсаря. Начальником цеху був німець, лейтенант Еніш. Поселили мене у барак, в якому вже жили робітники. Один спав зліва на металевому ліжку, праворуч були розташовані триповерхові дерев’яні нари. Постіль – солом’яні матрац і подушка. В бараку була кухня, де ми готували пшонин суп. Ще й на заводі давали баланду.
   Кожної неділі ми їздили додому, де брали трохи картоплі та шматок хліба, який треба було розділити на шість робочих днів. Дорога була дальня, тож своєчасно повертатися я не встигав.
   Невдовзі Еніш вишикував усіх учнів цеху та поставив мене перед строєм:
   – Осьмак щотижня пропускає роботу, мабуть, має зв’язки з партизанами!
   Сказав так, повалив на підлогу, сів верхи і почав мене бити до втрати свідомості.
   Коли отямився – боліло все тіло, розвалювалась голова. Клятий Еніш пішов у свою контору до телефону. Через кілька хвилин з’явилися німці з гвинтівками, заарештували мене (чую: партизанен, партизанен), ну, думаю: каюк. Посадили у карцер – металевий ящик, висотою півтора на два метри, де вже сидів один «грішник». А потім ще людей напхали, навіть, стояти було тяжко. Ніч перемучились. А вдень, як пригріло сонце, метал став гарячим, дихати не було чим …
   Тримали нас у карцері ніч, день, і ще одну ніч без їжі, без води. Один раз на день виводили «по нужді». Потім знову два німці під конвоєм відвели мене у цех. Наказали долучитися до роботи. Та клятий Еніш не зводив з мене очей.
   У травні 1943 року у небі з’явилися літаки з червоними зірками. Бомбили ворожі військові і промислові об’єкти. Як ми раділи! Як раділи!!
   А скільки було щастя, коли 21 вересня наше село звільнила радянська армія рідна!
   Невдовзі я пішов слюсарем у колгоспну майстерню. Працював й у коваля молотобійцем. А 26 лютого 1944 року, у віці 17 років і 8 місяців, поповнив ряди Червоної Армії. Воював на Ленінградському фронті. Будучи солдатом аеростатної обслуги, захищав нашу північну столицю від нальотів ворожої авіації. Завдання були складні, побутові умови – надто тяжкі. Але ж вистояли! Перемогли!
   Війна спинилася, а служба моя тривала до 1950 року. Потім повернувся до батьківської оселі. Працював, вчився, знов працював. Аж до пенсійного віку...
   Сьогодні, незважаючи на вік, Петро Іванович залишається у числі найактивніших борців за соціальну справедливість, агітує за перемогу на виборах комуністів. Це добре видно з листа, якого він мені надіслав, і яке заслуговує на те, щоб повністю бути надрукованим на сторінках нашого сайту.
Леся ТУРОВСЬКА


Лист Петра Осьмака Лист Петра Осьмака

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Завод" та "Історія Києва".


Вам була корисна ця стаття?

Можете додати свій коментар

Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів):