Середа, 15.08.2018 09:30   

   «…Левка Лук’яненка два місяці утримували в камері смертників. Між минулим, якого вже немає, і майбутнім, якого не буде. Когось позбавив життя? Вчинив диверсію? Продав на Захід військові таємниці? Ні, його мали розстріляти за те, за що нині ще прижиттєво варто було б канонізувати в святі… Одержавши на руки копію смертного вироку і щохвилини чекаючи команди: «На вихід!» - рівнозначної самому пострілу, Лук’яненко життя собі не випрошував.
   Як юрист, котрий, до речі, вивчав право в Московському університеті водночас з Горбачовим, він лише подав касацію, де доводив безглуздість пред’явлених йому обвинувачень… Він обстоював право України на незалежність.
   Хоч, як на ті часи, це було актом нечуваної громадянської мужності. Так, він кинув виклик Режимові. Він вийшов проти Режиму сам на сам… і був притягнутий до кримінальної відповідальності «за зраду Батьківщини», … він був глибоко переконаний, що остаточно перемагають не бомбами, а ідеями.
   …Подвижницьке буття Левка Григоровича до кінця ще не оцінене. І навряд чи коли-небудь буде оцінене, бо для того, щоб оцінити його до кінця, треба було б пережити все те, що він пережив, і разом з ним все передумати. Але індивідуальний людський досвід у двох примірниках не існує.», - Леонід Єфімов, 1991 рік.

   З великим сумом прощалася Україна зі своїм СИНОМ у липні 2018 року.

   Пригадаймо деякі уривки з життя Великого Українця. Говорить Левко Григорович: «Осінь 1943 року. Наша сім’я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від сусіднього села Півнівщини наступає Червона Армія. Батько стояли в саду й дивилися, як по дорозі наближається сіра маса. «Знову преться російська галайстра. Знову роби й роби, знову дай і дай. Задурно. Знову голод і муки. Дітки мої, дітки, знову голодуватимете…». Губи затремтіли, судорожно піджалися, і кілька важких сльозин скотилися з батькових очей… Тих кілька важких батькових сльозин впали мені в душу глибоко-глибоко».
   «У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Вибрали трошки більших зростом юнаків і сказали йти до армії… Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві. У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії… Учився в річній школі автомеханіків у місці Мьодлінгу. Читав класичну художню літературу. Почав писати повість, та побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання: пристосовуватися чи загалом не писати? Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.
   .. Із Австрії я виїхав, та потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР… Коли у Чопі прикордонники зняли конвой з ешелону, нам дозолили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох крамниць. Вони вразили неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям і одягом та неправдоподібно високими цінами. Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп’яти і пильно дивилися, як той щось їв. Я підійшов ближче і здивувався, коли побачив у руці простий чорний хліб далеко не кращої випічки! Так ось яка ти, Україно: твоїм хлібом австрійців годують, а ти голодна! А сини твої, такі, як я, у сірих шинелях служать в Австрії та ще бозна-де, захищаючи не тебе, а далеку Москву…».
   «…За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії. Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає… … За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя».

   Він повністю виконав свою клятву, дану серед поля перед чистим небом. За його активного сприяння 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Акт Незалежності України.

   Левко Лук’яненко помер 7 липня 2018 року у Феофанії. Прощалися з ним спочатку родичі і мешканці селища Хотіва, а потім Герою України віддали свою шану посадовці, члени Уряду та численні громадські і культурні діячі, що прийшли до Клубу Кабінету Міністрів.
   Відспівували Левка Григоровича у соборі Святого Володимира за участю Митрополита Київського і всієї України Філарета. Присутніми були Президент Петро Порошенко із дружиною Мариною, численні гості з усієї України та зарубіжжя, а також побратими по партії та громадяни України. Таким був останній шлях Сина України.

   Патріарший кафедральний собор Святого рівноапостольного великого князя Володимира зведений у 60 - 90-х роках ХІХ століття в неовізантійському стилі. Архітектори Іван Штром і Павло Спарро, а доводили проект до остаточного завершення по черзі всі єпархіальні і головні архітектори міста: Олександр Беретті, Рудольф Бернгардт, Володимир Ніколаєв.

   Похований Левко Григорович Лук’яненко на Байковому цвинтарі міста Києва. Земля пухом та Царство Небесне його душі.

Підготувала Антоніна Просєкова
19 липня 2018 р.
Цитати використані із книжки Левка Лук’яненка «Сповідь у камері смертника», Київ, 2011.