Морква дика (Daucus carota), род. Зонтичні (Apiaceae).
У нашому лісі зустрічається не дуже часто, у вологих місцях. Цвіте у липні-серпні – спочатку центральні, найбільші зонтики, потім – усе дрібніші відгалуження, тоді як центральне супліддя, схоже на пташине гніздо, вже починає дозрівати.
Необхідно вміти розрізняти дику моркву, щоб не плутати її з іншими рослинами родини зонтичних, серед яких трапляються й отруйні. Ознакою дикої моркви є наявність серед квіток білого кольору ще й пурпурово-чорних (у середині зонтика, але не обов'язково в кожному суцвітті). Ще характерна ознака – шипуваті плоди. Нажаль, корені тих рослин, що мають квіти й плоди, вже непридатні до якого-небудь застосування. Отже, якщо потрібні саме корені, слід серед заростей моркви восени знайти невеликі рослини першого року, які ще не цвіли. Культурні форми моркви дикої об'єднують під назвою морква посівна, або городня (Daucus sativus); це один із найкорисніших овочів. Серед диких рослин деякі зовсім не утворюють на зиму коренеплодів, однак навіть ті, що зимують, мають дрібні, несолодкі та слабко забарвлені корені. Листя є надто жорсткими для будь-якого застосування навіть у культурної моркви, причому навіть варка їх ненабагато покращує.
Морква дика виявляє сечогінну, заспокійливу, бактерицидну, спазмолітичну дію. Відвар рослини, водний настій, порошок із насіння покращують травлення, являють собою гарний апетитний, глистогінний, вітрогінний засіб, усувають камені нирок та сечовивідних шляхів. Ефірна олія рослини надає йому специфічний запах.